Б'РАК КОМУНІКАЦІЙ

 Його щось крепко укурвило і він затраснув усі свої двері, одрізавши щонайменшу можність комунікацій.

Хто сьому виною – я? Він? Обидвоє.

Він ще понадто зелений.

А я письменник, а не святий.

З досвіду своєї публічности знаю – письменник а чи редактор журналу приречений комунікувати. Письменник зі своїм читачем, прихильником чи неприхильником, редактор знову ж таки з читачами чи авторами. Ти можеш обрізати суспільні мережі, заблокувати телефон, але буття ув одному просторі княжого Київа, ув одній літературі примусить тебе при зустрічі несамохіть не ховати очі, тиснути руку а мо і дозволити собі палкі обійми.

Не маю до йОго ані злости, ані гіркоти, ані болю, ані сум’яття юного Терлеса, маю натомість осміх досвідченого долбойоба, який пережив море долбойобних непопозумінь: хе-хе, пупупу, добренько, усе буде.

Малий, ми зустріли з тобою сей рік мустанґа разом, ми спалили у Дмитровім вадрі на кону ТЕАТРУ МІЖ ТРЬОХ КОЛОН, я – свою самоту, ти – свою наготу неможливости вийти з кола ірпінського а кола могили – а разом два крейдяні кола Гоми Брута витворюють знак нескінченности – і ти твердо мовив мені – НАДИХАТИ ПРОДОВЖУ.

І?

Таке.

Останній вірш для тебе, хлоню.

ИШ

А ти мені садниш,

А двері – на замки.

Ти сонечко проспиш.

Тобі неутямки,

Що ти мені сідниш,

Як з Леготу верша.

Хоч щось мені полиш.

Саднить мені душа,

Як ти мені судниш,

Судно чи осуд, шляк.

Пищить, як овлур, миш,

Найменший з чеберяк.

Як ти мені седниш,

Як той Седик-паша,

Скопитив гін узвиш,

Умер, і тихо, ша.

Седниш, судниш, сідниш,

Садниш. СумкА оса

Умрилась у шпориш.

Закрийте небеса,

Сер.

Року Божого 2026

Червня 22 дня

У княжому Київі.

ніч.