ХТО МОВИТЬ, ЖЕ У НАС НЕ ТА Україна?

25 черв. 2020

РОМАН КУХАРУК


 

Спочатку дві цитати з Богдана-Ігора Антонича:

Боюсь згасити світло лямпи,

Бо може стати ще страшніш,

І ніч, розкладена на ямби,

У серце вбилась наче ніж.

 

Ніяк заснути. Кличуть півні,

Годинник б’є і місяць лине.

Мій сон, мій голос неспокійний

В моїй трагічній батьківщині.

УРИВОК

Слухай: Батьківщина свого сина кличе

Найпростішим, неповторним вічним словом.

У воді відбились зорі і обличчя,

Кароокі люди і співуча мова.

БАТЬКІВЩИНА

Сі естетично виважені а доволі спокійні рядки великого українського модерніста з лемків дисонують з тим, же кажуть нинішні провідники українського народу. Багато хто з учасників минулорічного шевченківського свята, же відбулося у Луганську та області, мовив про тоє, же маєме не ту Україну, вона не українська і не така як треба.подібні речі викликають у мене гостру незгоду. За сю Україну стільки пролито крови, стільки віддано життів, стільки патріотів не дожили до дня Незалежности, же мовити про не таку Україну є не чим иншим як несосвітенним блюзнірством. Маєме сьогодні українську державу з прапором, славнем, кордонами, конституцією, армією, сльотою, парламентом а парляментськими партіями. Звичайно, є у нас і своя мафія, і свої бандюки, і своя бюрократія, і свої злидні. Звичайно, є владоможці, яким для вивчення державної мови важко потрудити свої мізки (альбо їх просто не мають). Але і народові не до сього – народу б вижити.

Однак се зовсім не значить, же держава не така. Україна є. се підтвердили і зустрічі на Луганщині. Опріч териконів а металургійних комбінатів там є чудова українська  природа, малярство, фольклор, щирі а красиві люде, які живуть на своїй землі. на найкращому майдані Луганська відкрито пам’ятник Тарасові Шевченку. Відродження у краї тільки починається.

Але кожен з нас мусить запитати себе: а що ти зробив для України? поки що більшість з нас думають тільки про себе а про свої статки. Народ бідує, а біля кожного міста як гриби після дощу виростають палаци – їх будують володарі краю, міліцейські а податкові єнерали, банкіри та инші бідаки нашої епохи. І най будують – палаци полишаться на нашій земли а придадуться для соціяльної сфери у кращі часи.

А що ж народ? Народ німотствує. Чому? Тому, же він звик терпіти, звик жити за принципом моя хата скраю.так і живе, сподіваючись тільки на себе. Найбільша проблема а найбільша біда сьогоднішньої України у тім, же вона майже не має істинної, повноцінної, повнокровної, проукраїнської, відповідальної за майбутнє нації еліти. Є тільки підсов’єтська інтєліґєнця – продукт ЩЕРБИЦЬКОЇ КУЛЬТУРИ – яка не уміє мислити а тримати свою позицію. Влада не бере до уваги ні малярів, ні письменників, бо годує їх з руки крихтами з панського стола. А вони повзають навколішки, просять блаґ і плачуть ЗА УКРАЇНУ. А не варто. Варто усвідомити раз і назвше свою місію на сій Богом даній землі і відповідно діяти. Чи уявляєте ви собі Тараса Шевченка, який просить грошей у царя чи єнерал-ґубірнатара на видання КОБЗАРЯ? Чи пригадуєте, мо, же колись просився на прийом до цісаря Іван Франко, аби отримати трикімнатні покої у центрі Львова? Ні і ні. То була істинна еліта нації, відповідальна за її майбутнє – за нас з вами сьогодні – і тому мала авторитет у суспільстві.  Хто має авторитет в українському суспільстві сьогодні? Опріч Ліни Костенко мені назвати нікого.

Звичайно, письмак має творити, як і маляр, як і композитор, але усі вони разом мусять дбати не тільки і не стільки про себе, а і про створення а утримання у належному стані національного культурного простору. за сім років незалежности занепала книговидавнича сфера та система книго розповсюдження, знищено українське кіновиробництво, немає українського по суті театру. Хто винен? Влада? Так, влада. Але й еліта теж. Бо вона мовчить а потурає. Та ще скавулить, як побитий пес. Же Україна не та.     А при Щербицькому була та? А, мо, прі Ніколає Втором? Треба уміти цінувати свободу, можливість висловитись, вільно творити,    вільно дихати на своїй землі. І не земля винна, же ми не такі, а ми самі.

Перед тим, як звинувачувати Україну, подивися собі в душу і скажи собі чесно, чи ти чесний зі собою, чи ти направду українець, чи лиш думаєш про своє черево і свої комфорти.

Мені приємно, же сьогодні підростає нове покоління  -- талановите, свідоме, вільне. З нього виросте добра, істинна еліта, відповідальна за українське майбутнє, же не  продаватиметься і не проситиме нич ні у кого.  Се основне.

Любов до України – завше безумовна любов. Не варто вимагати від неї навзаєм благ а матеріяльних вартостей. Хочеш мати гроші – умій заробити. Хочеш. Аби не умерла мова – сам мов нею і пиши такі твори, аби їх читали мільйони, і мільйони мовили нею і уже не могли без неї. Якщо ти достеменний українець. то не тікай поза кордони, а будь тут і терпи а твори разом зі своїм народом.

Се не поросячий оптимізм, а реальність. Президент Леонід Кучма прокукурікав на цілий світ, же українська ідея не спрацювала. Але се не так.  українська ідея – се якісні українські твори, робочі місця для достеменних українців, увага до людини, верховенство права, українська а україномовна влада від Київа до кождого райцетру – істинна еліта нації, слово якої матиме вагу золота.

     Сім років – надто малий проміжок часу для карколомних перетворень в усіх сферах суспільного життя. якщо пригадаємо собі нашу кольоніяльну історію, то побачимо, же царська Московія мусила обдурити, купити альбо згноїти сотні тисяч вільних козаків, аби поробити їх маломосковитами. Большевицька Московія мусила удатися до голодомору а сталінських репресій, аби за короткий час знищити українську культуру. Невже ми удаватимемося до подіьних методів, будуючи українську державу? Мабуть таки ні. Сьогодні нам необхідна нова державницька ідеологія – ідеологія українського націоналізму на побутовому рівні. Чи се можливо? Так, можливо. Але тоді, коли президент української держави цитуватиме Григорія  Сковороду, Миколу   Гулака, Памфіла  Юркевича, Івана Франка, схилятиме голову перед генієм Тараса Шевченка. Відтак за найвищою владою потягнеться нижча, сформується істинна еліта, же матиме свої інтереси – і майнові, і духовні – які урешті збігатимуться з українськими.

Чи так буде?

Безперечно. І тоді українські поети рівнятимуться на БАТЬКІВЩИНУ Богдана-Ігора Антонича, а не на його УРИВОК.

Журнал КИЇВ, №№7-8 1999.