gjickiy_f.jpg

ЛАСУЮЧИ СТИГЛОЮ СЛИВОЮ

8 січ. 2010


 У 1958-му році у видавництві “Радянський письменник” побачила світ книга прози маловідомого тоді письменника Володимира Гжицького. На обкладинці – олень, ялини, серпанок білої хуги і напис золотими літерами – “Повернення”. Це назва книжки, бо твору з такою назвою у ній просто немає. У назві, безперечно, захований глибокий підтекст – саме так повертався в українську літературу щасливчик української прози двадцятих-тридцятих років.

Володимир Гжицький народився 15-го жовтня 1895-го року в с. Острівець Тернопільської області у родині вчителя. 1917-го року закінчив Тернопільську гімназію. Після цього працює помічником лісничого. Вир війни закидає його ув австрійську армію, згодом – на схід Російської імперії. В 1919-му Гжицький уже у Харкові. Там він закінчує сільськогосподарський інститут і працює інспектором Наркомпроду. У літературу Гжицький входить як поет, одразу ж по виході першої збірки вступає у групу “Плуг”. У 1927-му році Гжицький стає членом літературної спілки “Західна Україна”. Письменник виступає як драматург. Та найбільшої слави йому приносить його проза, особливо роман “Чорне озеро”. Саме цей роман і спричинився до арешту письменника. В таборах він сидів разом з Остапом Вишнею. Проте повернувся звідти набагато пізніше за свого колегу. Подейкують, що, прийшовши після звільнення до Вишні, Гжицький не знайшов у нього розуміння. Помер Володимир Гжицький у Львові 1974-го року.

Оповідання, вміщені у “Поверненні”, полишають бажати кращого. Читаючи їх, не розумієш, у чому полягала велика слава цього письменника у минулому. Проте з перших рядків повісті “Самшитовий гай” читач потрапляє у вир пружної, стильної, психологічної прози. Автор певний себе, його герої мають чітко означені характери, мова їхня експресивна, а думання образне. В основі повісті – глибинне дослідження природи стосунків чоловіка і жінки. Щоправда, ідеться не про платонічний їх вияв, а все таки про тваринний. Гжицький досліджує любовну пожежу в героях, показує цю пожежу – але показ триває у процесі думання героїв, у процесі розвитку пристрасті, у сумнівах і сподіваннях цих героїв.

Психологізм оповіді – у пластиці передачі внутрішнього світу героя через зовнішні ознаки: “Прощаючись, він двічі поцілував її руку, відчувши, як затріпотіла ця рука в його долоні, і побачивши, як горіли її схвильовані, променисті сірі очі. На завтра він забув про неї, але вона про нього не забула”, “ — Гаразд, я прийду. І прийшла. Зараз, другого дня прийшла о п’ятій годині вечора і віддалась йому просто і звично. Перемога була легка, малоцінна. Властиво, не було жодної перемоги. Так почалось”, “Вона дивилась на нього очима, повними кохання і сліз”, “Дивні у чоловіків почуття: можуть ревнувати не люблячи”, “жінки дуже люблять знайомити”, “Її голос п’янив, як і вся її постать”, “Вона поклала йому в рот стиглу, очищену від кісточки сливу, і він встиг, при цій операції, поцілувати кінчики її солодких від сливового соку пальчиків”, “…завжди була незадоволена, і цікавість не давала їй спокою”, “…у вас діток немає, а без них яке щастя? Їх, кажуть, може замінити мистецтво. Може?”, “…жінка не повинна ніколи говорити останнього слова, не повинна ставити останньої крапки над і”, “…тепло її тіла гріло і хвилювало його”, “…вона тулила до грудей букет і цілувала квіти”, “байдужості вона дарувати не могла. Яка, зрештою, жінка простить байдужість.”, “…хвилини щастя крадені”, “…а час між тим ішов”, “…шпурив в неї подушчиною…”, “все це так, але навіщо було руйнувати родинне щастя іншому?”, “…чи ж те, що горить в наших душах, не сильніше за нас?”, “Не винні ні ви, ні я. Винні страшні обставини”, “можливо, що коли б я сидів у залі, а хтось на моєму місці, то і я поплескав би у долоні”, “Я покутую за те, що любив, дуже любив. А хіба винна людина в тому, що любить? Хіба винна квітка, що на неї впала крапля дощу або сів метелик, хіба винне сонце, що його закрила хмарка?”

Як бачимо з цієї мозаїки, чоловік і жінка не ідентичні за своїм світовідчуттям, прагненнями і сприйняттям дійсності. Власне, у Гжицького запевне ідеться про абсолютно чоловіче і абсолютно жіноче – за Вайнінґером.

Образна палітра – безвідносно до того, природа це чи побут – багата, яскрава і доволі звукописна – “зрідка який птах просвистить, ласуючи стиглою сливою”, “Безконечно гарно”, “…високі трави, пересипані квітами…”, “…до ніг липло листя…”, “Ранками хрипли на деревах мокрі ворони”, “Поїзд летів уперед, ріжучи зимове безгоміння”, “…повалив на диван…”.

Логічно повість завершується словами “Другого дня вранці він їхав уже до Москви, щоб там пересісти на один з поїздів, що йдуть на північ”, проте автор продовжив свій твір, але логіка художнього твору не приймає цього натужного і надуманого доважку.

Після належного опрацювання автором до читача повторно прийшов роман “Чорне озеро”. Прийшов у своїй повноті і довершеності – тема тваринної любові (знову чоловіче-жіноче) у цьому романі – основа, базис. Любовні пари Таня-художник, інженер-тьотя Ґруша творять фабулу твору. Пристрасті вирують, рухають сюжет, показують чистоту і бруд великого почуття. Лінія Таня-Темір творить можливу альтернативу – але ця альтернатива малоприваблива, бо безрадісно тупикова. Є у творі і инші пласти: нове-старе, культура-цивілізація, національне-імперське. Але ці мотиви не є основними, бо основне для Гжицького – характери героїв, конфлікт між ними – моральний, людський, світоглядний, врешті, любовний. Саме цим роман “Чорне озеро” художньо сильний, вартісний, неперебутній. Вибагливий читач знайде у ньому і ритм, і образи, і особливу життєву мудрість: “струмки диму”, “…прокинувся від своїх мрій”, “…не минайте нашої пустелі”, “…нудний зі своїми покірними очима…”, “навколо іскрилась на високій траві роса. Сонце сушило траву, догори піднімалась пара, і від неї дрижало повітря”, “Голос сопілки покотився тепер вільно дрібними хвильками понад пахучими травами, і трави пригнулись, слухаючи”, “У долині стояв ще ранковий туман і синів від диму”, “…раптом за вікном пробігли чиїсь ноги…”, “…змінились до мене навіть мої сусіди”, “…очі від сміху геть заховались…”, “…сидять, як на ребрі дошки”, “…треба продовжити насолоду”.

Безперечно, “Самшитовий гай” і “Чорне озеро” є вершинними творами не тільки Гжицького, але й української літератури загалом.

 

Роман КУХАРУК

Роман КУХАРУК

8-е жовтня 2000р. м. Київ.