МОСКВОРОТІ ОДКРИЛИ АНТИУКРАЇНСЬКИЙ ФРОНТ У КИЇВІ

Гнійник, якщо його учасно не прооперувати, прориває.

Київ – і є таким антиукраїнським гнійником.

Реперні точки:

Музєй Булґакова – скандал з презентацією кніґі про Булґакова у МУЗЕЇ ІСТОРІЇ КИЇВА з передмовою директорки музею Даяни Попової.

Консерва імени Чайковскоґо на чолі з мерзотою Максімом Тімашенка.

Висер на Хрещатику залатой маладьожи – Я РУССКІЙ і прочая. Не диво, же обшуки виявили арсенал зброї у сих прохуйловскіх покручів.

Ну і – БУДИНОК КІНА на чолі з Борденюком: ПРОРВАЛО.

Кого ґлорифікує Борденюк? Параджанов і Кіра Муратова.

У домі кіна москвороті – звичайна річ: Кадочнікова, Сємйон Ґлузман, Іван Стєпурін, удовиця Каденюка, Роман Балаян, Олєґ Комаров, донька Володимира Губи та инші.

Чому?

Тому, же Борденюк сповідує УРСР. Ось чому.

Чи він тямить, що сталося?

Ні.

Ось заява його каманди:

З приводу мовного скандалу у публічному просторі.

Коментар Національної спілки кінематографістів України.

Стався прикрий інцидент. 9 січня, під час вручення спілчанської премії імені Сергія Параджанова, актриса Лариса Кадочникова виступила російською мовою. Це викликало суперечливу реакцію присутніх на церемонії у Червоній залі Будинку кіно. Дехто зажадав від знаної акторки говорити українською, інші підтримали артистку, яка, у відповідь, пояснила: у державному театрі імені Лесі Українки вона грає вистави українською, а зараз має право виступити будь-якою іншою. Ця подія дістала доволі широкий резонанс у ЗМІ.

Звісно, хотілося б, аби легендарна виконавиця ролі Марічки у «Тінях забутих предків» говорила українською не тільки у просторі фільму, а й часо-просторі сучасної України, яка протистоїть навалі рашистсьської орди. Навалі, яка призвела до повної дискредитації усіх компонентів «русского міра» в очах і душах українців. Відтак зрозумілим є дражливе сприйняття вже самого звучання російської лінгви. У стінах нашої Спілки, Будинку кіно це звучання нині зведено до мінімуму, що є наслідком природного процесу опору намірам російської імперії знищити Україну як таку – нашу культуру, мову, саму ментальність. Вже вкотре за останні триста літ.

Разом з тим будьмо обачливими. Не варто зараховувати до «ворогів» тих представників старшого покоління українських кінематографістів, які продовжують спілкуватися переважно російською. Хоча б тому, що незрідка їх внесок у нашу культуру є непроминущим і справді фундаментальним. Ролі, зіграні Ларисою Кадочниковою у «Тінях забутих предків» Сергія Параджанова, «Криниці для спраглих», «Вечорі на Івана Купала», «Білому птасі з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, «Комісари» Миколи Мащенка назавжди лишаться в історії українського кіно. Її виступи російською ажніяк не є викликом, чи зумисною провокацією, як видається декому. Мисткиня, яка стільки зробила для нашого кіно, має право на повагу і прощення за певні атавізми, мовну архаїку. На терезах історії переважає зроблене для культури, давайте виходити саме з цього простого засновку.

Спілка кінематографістів свідома того, що в її діяльності щодо поширення і ствердження вітчизняної екранної культури питання розвитку і життєствердження української мови мусять займати першорядне місце. І так, власне, і є. У численних заходах, які відбуваються в Будинку кіно у Києві, в регіональних центрах, фільмовий екран звучить українською – як і весь огром коментування та спілкування. Зокрема, ми ставили і будемо ставити питання про комплексну державну програму реставрації кращих фільмів минулого, з обов’язковим дублюванням українською мовою. Потворним виявам культурної політики, які принижували нашу мову в радянському, та й – будемо одвертими – у зовсім недавньому минулому мусить прийти кінець.

А ось позиція суспільства.

 ТАСС не уповноважений,

але заявляє

Що артистка,чиє ім'я зароблене на українських знакових фільмах,відмовилася розмовляти українською мовою,бо... "много сделала для Украини".І,замість відкрити конверт з іменем лауреата премії Параджанова,

відкрила свою скриньку -не Пандори,а Кадочнікової,з якої полізли її власні рептилії.До них приєдналися інші, присутні в залі:аплодували й кричали "браво!".

Не повторюватиму й не оцінюватиму сказане іншими з приводу ганебної витівки народної артистки.Бо це й не витівка,а позиція,яку Кадочнікова неоднораз так чи інакше демонструвала.БО українська мова ніколи не була інструментом її творчості-раніше пані була радянською актрисою,

тепер- не є українською.

Як і багато інших російськомовних діячів якоїсь культурки.З тих,що добровільно асимілювали національні культури і українську зокрема.І не тому,що їхня рідна мова російська.А тому,що все національне для таких діячів -вороже.Націоналістичне!-ось їхня оцінка українського.

Нині ювілей Параджанова.Чий талант вповні розвився саме після створення фільму "Тіні забутих предків".Після того,як зійшлися водно творчі зорі українських митців Коцюбинського,Чендея,Іллєнка,Миколайчука,Якутовича,Скорика...Режисер декількох непримітних фільмів не з'явився в Києві,наче Бог в автомобілі.

Так,він створив цю кінострічку,але і його створили українці,з мешканцями Криворівні включно.Тому й відбувся Параджанов- як український митець.І просто-як митець.Його світова слава виросла в Україні! То згадайте про це,кіношники,не соромтеся!

Не було б ніякої актриси українського кіно,якби її не створив оператор "Тіней...", а потім- кінорежисер Іллєнко.Пані Лариса навіть згадала його ім'я,правда,в квартирному,а не творчому питанні.Наступного дня згадала,в тій же залі,мимохідь,цього разу

згадуючи вже іншого режисера - Миколу Мащенка.Мило щебечучи російською мовою згадала.І звісно ж,російськомовно її підтримали інші кіномитці,такі ж засимільовані асимілятори,колись- талановиті люди.

Добровільні пасинки мови чи держави?Мови й держави.

Любов Голота

Тільки що була в етері Суспільного, щодо Лариси Кадочникової, акторки, яка на врученні премії ім. С.Параджанова публічно на сцені відмовилася виступати українською мовою і продовжила свій виступ москвинською.

То все ж, чи є порушення закону з боку артистки, чи то лише наші "хотєлки", щоб вона виступала українською?

В етері ми були удвох із Тарасом Кременем, уповноваженим із захисту мови. Якщо служба пана Тараса не може визначити, так, чи ні, є порушення, чи ні, і пан Тарас не може чітко нам сказати – прийдеться розбиратися самим. І прийдеться адвокатом нашої мови у своєму дописі побути мені - тож я заявляю, що ТАК, порушення закону Про забезпечення функціонування державної мови в Україні артисткою Кадочниковою і організаторами заходу МАЄ МІСЦЕ. Порушені статті 23 і 29.

Кому цікаво, читайте далі.

Відкриваємо Закон про Забезпечення функціонування державної мови в Україні.

Ст. 23. Мова культури. Мовою проведення культурно-мистецьких, розважальних та видовищних заходів є державна мова. Застосування ІНШИХ МОВ під час таких заходів ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ, якщо це виправдано художнім, творчим задумом організатора заходу, а також якщо реалізуються мовні права національних меншин…

То що, Кадочниковій дозволяється? Ні. Цей пункт на їхнє виправдання (артистки і організатора) не підходить, бо по-перше, це не був задуманий захід для меншин, щоб забезпечити їхні права. По-друге, Кадочнікова теж не національна меншина, бо вона не заявляла, що москвинка. А якби й заявила, бо народилася в московії, то теж нічого в неї не вийде, бо є ще закон «Про національні меншини». А в ньому ст.10 сказано, що московити в Україні не національна меншина, а країна-агресор, і їхні права не можуть бути забезпечені.

Вертаємося до закону «Про… мову».

Ст. 29. Мова публічних заходів. Теж говориться, що публічні заходи мають проводитися державною мовою. Цитата: "У разі застосування під час публічного заходу іншої мови, ніж державна, його організатор зобов’язаний забезпечити синхронний або послідовний переклад державною мовою, якщо цього вимагає хоча б один учасник публічного заходу."

Отже, Кадочникова застосувала під час виступу іншу мову, ніж державна. Чи був «прохач» перейти на українську? Був. Журналіст Руслан Кошовенко. Послухали його прохання? Ні. Забезпечили переклад? Ні.

То в мене питання до організаторів, які не забезпечили дотримання закону, не передбачили, махнули рукою, наплювали, прокололися тощо, знаючи наперед, що Кадочникова всюди, повторюся, всюди послуговується мовою путіна і всюди хизується нагородами з боку рашки. Ну, гаразд, про нагороди - це окремо, а з приводу заходу, організатори знали, кого запрошують. Це я не знаю цю тітоньку, і вже було закомплексувала, що я одна така. Параджанова знаю, Миколайчука знаю, Іллєнка знаю – а її ні. Виявилося, вона може й широко відома, але у вузьких кінематографічних колах. Фільм відомий, так. А вона ні. Виявилося, українці не знали, хто це, як і я. Всі кинулися гуглити.

Але ж організатори-кінематографісти знали про її московство! Знали, що вона вперта московитка. Чому не врахували? Бо самі такі? Чи спеціально притягнули за вуха на сцену московську мову, щоб знову і знову товкмачити українців носом: без москвинської мови – ви нікуди не дінетеся. Вона була і буде.

Але ні, суспільство не змовчало. Пишаюся. Дорослішаємо. Ковпаште їх. Якщо ми не будемо полоти цей город, то хто, крім нас?

Лариса НІЦОЙ

Прочитала про видатну актрису театру рос. драми в Україні ім. Лесі Українки, яка практично все своє творче життя провела в атмосфері рос. мови і рос. духу, а всі ми чудово знаємо, як цей дух пахне чи радше тхне. Ті кілька вартісних несоцреалістичних українських фільмів у її карʼєрі були винятком із правила, а не правилом. Стало шкода Іллєнка, який закохався в цю «прєдставітєльніцу вєлікой рос. культури». Ясно, що жити із нею він не зміг, але ж створив їй реноме укр. актриси. Особливо обурює її заява про те, що вона багато зробила для України. То треба було жити в Москві, де вона народилася. Не треба було «ощасливлювати» Україну своїм талантом. Одне слово: Кадочникова так і не стала ані політичною українкою, тобто громадянкою України, ані українською актрисою — так і лишилася совком і людиною абсолютно безсовісною, дожила до 87 років, але так нічого і не зрозуміла. Кого вона взагалі могла зіграти? Ось питання! Безсовісні совки їй і аплодували. Молитися ми маємо на цих кінематографістів із мінімумом таланту, непомірними амбіціями і мінімальним розумом. Пʼявки на тілі українського народу.

Роксана ХАРЧУК

Вирішила долучитися зі своїми думками до обговорення ситуації з Ларисою Кадочниковою на врученні премії імені Параджанова.

Є кілька життєвих правил, про які ми забуваємо, бо нам так зручно.

Найголоніше - ВСІ актори аплодисментозалежні, бо це прояв і їх професії, і їх внутрішнього "я". Аплодисментозалежність - це свого роду хвороба. Актор хоче, щоб його впізнавали і з ним фотографувалися. Це для нього - як стимулююча пігулка.

Іще одне з них - ніколи не ідеалізуй людину (навіть найближчу, найріднішу).

І ще - з віком у кожної людини стають помітнішими негативні риси її характеру та прояв її національних особливостей( і в поведінці, і навіть зовні). У акторів - також. Хоча, заради правди, треба відзначити, що й позитивні риси набувають більш виразного характеру. Але зараз в контексті оговорюваного випадку- саме про негативні риси, які людина вміло приховувала тривалий час.

Відома істина - в критичних чи форсмажорних ситуаціях людина практично не здатна грати роль шляхетного лицаря чи світлого образу мадонни, якщо це лише роль для публіки, а не внутрішній стан душі.

Глядач насправді закохується не в актора, а в роль (образ, слова, голос, постава, зачіска), яку той актор виконує на сцені чи в фільмі. Бо глядач не знає яким цей актор є в житті і за що його можна/не можна покохати (в українській мові слова "любов" і "кохання" мають різний зміст). Акторів ми любимо за зовнішні прояви. Художників, письменників - за їх твори. Спортсменів - за досягнення. Лікарів, викладачів - іще за щось особливе в їх професії.

Тому любов до акторів - часто примарна і намріяна самими шанувальниками.

Актор грає ролі на сцені, а в житті робить вчинки, за які ми його починаємо іще більше поважати та цінувати (приклад: Ада Роговцева, Богдан Бенюк, цей ряд прізвищ можна продовжувати) чи, навпаки, повага зникає.

Можна зіграти багато ролей в образі української дівчини/жінки, можна на зустрічі/ презентації обдягати лук з автентичними елементами (бо так модно й популярно), але в душі лишатися тим/таким, ким/якою ти був завжди.

Мистецька тусовка часто буває зрадлива в плані демонстрації істинного обличчя актора/митця. Бо це просто тусовка.

Мені відверто смішні люди, які, потрапивши в таке мистецьке зібрання, намагаються наробити і повиставляти у себе на сторінках селфі з модними відомими акторами, демонструючи свою присутність на тих тусовках і ніби рівність в статусі з популярними акторами. Це, як на мене, якийсь комплекс власної меншовартості, якщо той актор у себе на сторінці не ставить світлину з вами (значить ми всі для нього - просто фон його популярності).

Більше року тому (влітку 2023 року) я прочитала в публікації "Суспільного" про те, якою мовою Кадочникова грала роль Марічки в "Тінях забутих предків" та про спектаклі, які вона грає в театрі імені Лесі України. Скрін тієї статті додам нижче.

Кожен може прореагувати на це по-своєму. Мені то було боляче. І незрозуміло в деяких моментах. Але показово щодо позиції актриси.

https://suspilne.media/.../492943-larisa-kadocnikova.../

Кожен актор, аби здаватися оригінальним ( якщо йому цього бракує в професійному житті), може бути епатажним. "Я - митець, я - унікум, я - оригінал, я - особливий". Гаразд. А кожен з нас, що не унікальна особистість, щоб запопадливо заглядати в рота та фотографуватися на фоні з "зірками"?

Випадок на оголошенні лавреата премії Параджанова є для нас сумним, дуже сумним дзвіночком. Бо аплодиметни залу (де були арткритики, театрознавці, кінознавці, представники мистецького кола Кива) на підтримку епатажного мовного випаду Лариси Кадочникової свідчать чи про підтримку її позиції, чи, знову ж, про підлабузництво та запопадливість. Таке ж підлабузництво може бути й до нашого ворога, аби лишень лишитися на сцені, мати роль в спектаклі/кіно та бути в обоймі "затребуваних".

Щиро вдячна тому/тим, хто з залу кинув вигук з проханням до Лариси Кадочникової говорити українською. Уявляю їх гіркоту й від слів актриси, й від оплесків підтримки. Якби знати хто то був - хотілося б щиро потиснути руку і триста разів подякувати за позицію. І сміливість.

Іще один урок (вже вкотре): не створюймо для себе кумирів з акторів лише за їх ролями. Потрібно розуміти, що актор - то така ж людина як і кожен з вас, лише його лице частіше за ваше трапляється всім на очі. Й цінувати в акторові варто людину, про яку голосно свідчать її життєва позиція, вчинки.

Дякую тим, у кого вистачило терпіння дочитати до кінця мої думки.

Тетяна СОСНОВСЬКА

Уластиво, чому московроті а москвомислячі одкрили АНТИУКРАЇНСЬКИЙ ФРОНТ У КИЇВІ? Бо Хуйлові украї необхідно тримати українців у чорному тілі, йому треба, аби українці в Україні 90% свого творчого часу витрачали на виборювання елементарних прав – на гідність, на мову, на культуру.

За се і війна.

Сергій Борденюк а го однодупці з НСКУ – на боці Хуйла.

На жаль.

Слава Нації.