СМЕРТЬ ПЕРШОЇ КАВИ

СМЕРТЬ ПЕРШОЇ КАВИ

На першу каву у Купідон ходив Ігор Мисяк.

Кликав мене.

Я не ішов.

Не моє.

Я поет високої полиці і мені нема що робити у вертепі.

Баландін – уласник Купідону і Першої кави – установив правила: кожен з вулиці мо прийти і прочитати два вірші.

Купідон— ВОСТАТНИЙ ПРИХИСТОК УКРАЇНСЬКОЇ ТЕЛІҐЕНЦІЇ.

Так.

Було.

Допоки брудна літературна шмата не учинила мені публічний атентат. Як же – націоналіст, ходе у вишитій сорочці, до церкви ходе, толерує ЛҐБТ, не антисеміт.

Коли у падолисті 2024 року Деміївська нам одмовила ув авторському вечорі Максима Одарюка, ми бігенько перемістилися у Купідон. Там я спіткав Дмитра а Еліну Ходаківських з ТЕАТРУ МІЖ ТРЬОХ КОЛОН і поєднав своє драматурґічне майбуття з ними.

Мисяк загинув на нулі.

Я почав ходити на ПЕРШУ КАВУ за нього.

Я хотів, аби на фронтоні КУПІДОНУ красувалася миморіяльна плита пам’яти Мисяка. Два вірші, що увійшли до першого тому Антології. І портрет.

Моя рецензія тут:

http://litforum.com.ua/index.php?r=18&a=8262

Фєдя пофалив – маєш легке перо.

 Але Фєдя ламав крила будь-якій ініціативі, що не виходила од нього.

Се стримувало.

Але ми з Кащеєм працювали у рямцях правил Купідону.

Три роки.

 За сей час я познайомився з чудовими поетами а поетками: Анастасія Лукій, Максим Одарюк, Артем Падалкін, Андрій Шадюк, Олекса Мартиненко, Вадим Жалюк, Богдан-Любомир Притула, Кирило Ліхман, Данило Лопата, Ілона Розновська, Ігор Субота, Ївга Ярошенко, Олена Міскова, Олексій Долґульов, Дмитро Зозуля…

Потім Баландіну запекла моя політична позиція:

1. Клічковмер має піти у відставку негайно.
2. Москвороті – біосміття.
3. Шевченківський гей-клуб варто розформувати через наругу над поетом Олексою Биком.

Мене доладували до чорного списку, заборонили читати два вірші, порушивши свої ж правила, відтак Купідон перестав бути ВОСТАТНИМ ПРИХИСТКОМ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІҐЕНЦІЇ.

У мене нема претенезій до Фєді – я його розумію. На кону – бизнес.

У мене нема претензій до бердянського бидла – їх ідеал – БИЧОК-ГОДУВАЛЬНИК.

У мене є претензії до своїх.

Ніхто з них не заманіфестував свою чітку позицію.

Ні Максим Одарюк – чудовий прозаїк, дієвий менеджер, супернадійний побратим, чуйний товариш, незамінний у сфері літературного менеджменту.

Ні Анастасія Лукій – чудова менеджерка, прекрасна поетка, віддана поезії особистість.

Ні наймолодший лавреят премії Симоненка 2026 року.

Ніхто.

Вийшло так, що Кухарук сам гімна наївся і сам у тому винен.

Чи так се?

Ні, панове, пані, паничі а панни.

Єдиний, хто повів себе гідно – Кирило Ліхман. Тому він і став моїм літаґентом і несе зі мною тягар літературної повноти.

 Я не приховую – СУГУЛАК НА ХРЕЩАТИКУ – альтернатива ПЕРШІЙ КАВІ, БАФЕТУ, ІНҐІПЕРДІ з її забавами, БУРАКОВУ а іже з ними.

Хто не з нами – той проти свободи а свободи слова.

Хто не з нами – той за макулатуру і графоманію.

Хто не з нами – той не має ніякого майбутнього в українській літературі.

Ergo.

Sapienti sat.